ЗАХИСНИКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ. Свого часу ми писали про героя оборони Чернігова, відважного майора Сергія Калініченка («Калину»). І ось такий дивовижний, неймовірний збіг – нинішній гість нашої редакції – Сергій Калініченко, й позивний у нього – «Калина». І він також – учасник оборони Чернігова та Придесення! Тільки 37-річний пан Сергій – старший солдат, водій-санітар у медпункті 134 батальйону ОК «Північ». Воював у Бахмуті та на Харківщині.
Чоловік – дуже цікавий, неординарний та творчий. Художник, учасник численних виставок та мистецьких заходів, його картини прикрашають різні заклади. Він – майстер чарівних пейзажів. Ще одне захоплення – кіно: не раз знімався в «масовках», епізодичних ролях у різних популярних фільмах і телесеріалах, художніх та документальних.
– Пане Сергію, Ви малювали з раннього дитинства? Коли відчули себе художником?
– Настільки я пам’ятаю, малював із восьми років. Але це – те, що вже можна було назвати малюнками. Взагалі, мені дуже подобався сам процес. Ніхто мене не примушував. Це була виключно моя ініціатива, яку підтримали батьки. Тато працював на залізниці, мама була швачкою, а також трудилася в колгоспі.
Тому я цілком щиро, із неабияким задоволенням ходив і до художньої школи у нас, в місті Гребінка. Я ж – родом із Полтавщини. Ми з Вами, пане Сергію, – можна сказати, земляки, адже Ви народилися в чудовому містечку Пирятині, а це – зовсім поруч із моєю Гребінкою.
Звісно, спочатку я просто перемальовував побачене – картини, які мені подобалися. А потім уже з’явилися власні ідеї та сюжети. Закінчив художній ліцей у Решетилівці, на Полтавщині. Далі мешкав під Києвом – у Бородянці. Розписував новорічні іграшки. Згодом поїхав до Одеси…
Врешті-решт, осів у столиці і працював тоді в торгівлі. Бо живописом, самі розумієте, на життя не дуже заробиш. Це – більше для серця та душі! Пам’ятаю, активно малював у 2010—2011 роках, працював і на замовлення… А потім була перерва аж до 2021-го, коли мені знову нестримно захотілося творчості, нових колоритних, яскравих, чарівних вражень.
Останню на сьогодні картину намалював буквально напередодні цієї війни. Я ще збирався 24 лютого придбати дещо для наступної картини. І раптом – війна!
– Ви очікували, що буде ця повномасштабна війна, відчували жахливу небезпеку?!
– Відверто кажучи, очікував, говорив усім про це, попереджав друзів, сусідів, колег та знайомих. Відчував – ось-ось почнеться… А потім настало 24 лютого, почалися навіжені обстріли, і я найбільше тоді хвилювався, щоб благополучно вивести в безпечне місце свою семирічну донечку – Мілану. Вона на мене проникливо поглянула і запитала: «Таточку, а ти тепер куди?» Що ж я їй міг відповісти?.. Я, по суті, подумки прощався з нею. Адже вже в перший день війни твердо вирішив добровільно йти до нашого військкомату і захищати Україну. Тому розчулився, сльози набігли на очі. Думаю, вона, хоч і маленька, але все тоді зрозуміла…
Отож донька поїхала з мамою та родичами до Боярки. Там, до речі, було доволі тихо, спокійно, окупанти туди не дісталися. А я взяв заздалегідь наготовлений рюкзак та й почимчикував до військкомату… У мене тільки поцікавилися: «Ви готові воювати просто зараз?» Я відповів: «Так, звісно». І невдовзі вже захищав Чернігів у складі 134 батальйону ОК «Північ». Тоді зі мною приїхали близько тридцяти бійців.
Спочатку ми охороняли військову частину, але згодом мене з колегами перевели звідти – за дві години до того, як її розбомбили. Тоді ми охороняли штаб. Час від часу переїжджали. Пам’ятаю, коли стояли біля технологічного університету, нам повідомили, що просто сюди суне велика колона кацапні, зокрема, багато танків... Але буквально в останній момент рашисти раптом передумали. І ота довжелезна колона бозна-куди щезла, – а може, хтось із наших захисників раніше відправив її до пекла!
Я потрапив до групи швидкого реагування – коли траплявся ворожий прорив, ми одразу ж виїжджали туди та відбивали загрозу.
– Розкажіть, будь ласка, один із таких «гарячих» епізодів.
– Нам повідомили про прорив на лижній базі… Ми швидко зібралися, примчали, викликали на підмогу дрон, щоби оперативно розвідати ситуацію. З’ясувалося, що прорвалось п’ять кацапських бронемашин – «Тигрів»… І ось тоді, відверто кажучи, мені по-справжньому стало страшно. Збагнув, що кожної миті можу загинути. Але ми почали діяти. Вороги встигли залишити «мітку», готувався авіаудар по наших позиціях. Кулі та осколки свистіли над головою, і я тоді прощався з життям. Врешті-решт, все завершилося благополучно…
Так ми і воювали, трималися, не падали духом, хоча всього траплялося. Звісно, дошкуляли шалені обстріли, до яких просто неможливо звикнути!
– Я через обстріли спав щоночі лиш півтори-дві години. Виявляється, це можливо – отак жити понад місяць...
– Так, справді, щоб вижити, доводилося робити неможливе. Але клята тридцятитисячна російська орда, її елітні війська, озброєні найсучаснішою технікою: танками, БМП, літаками (котрі скидали бомби вагою по пів тонни), бронетранспортерами, автомобілями, «Градами», «Ураганами», крилатими ракетами, – отримала нищівну відсіч від п’яти тисяч недостатньо озброєних українських бійців, які героїчно захищали Чернігів.
І нас надзвичайно підтримували мешканці! Таких історій можна розповісти безліч… Пригадую, коли ми охороняли штаб у Чернігові, одна жіночка постійно, щодня, з дев’ятої до десятої години приносила нам каву, чай, бублики, і щоразу щиро дякувала, що ми захищаємо місто та Україну від окупантів. Це було дуже зворушливо! Нам постійно допомагали волонтери, під шаленими обстрілами, ризикуючи життям. Переконаний: саме тому ми й змогли так гідно, незламно протистояти отій смердючій російській орді, бо дійсно відчували підтримку мільйонів людей!
А коли кацапня ганебно дременула звідси, ми постійно ходили на «зачистку» сіл. Наші мужні сапери невтомно розміновували дороги, а ми обходили всі визволені села пішки: Новоселівку, Вознесенське, Киселівку… Чимчикували полями, переходили річку… Ніколи не забуду, з якою радістю зустрічали нас мешканці, яке це було щастя! Люди пережили стільки горя, багато хто втратив своїх близьких, окупанти зруйнували мирні оселі. Однак жителі виходили нам назустріч, обіймалися, плакали, говорили такі теплі, зворушливі слова…
– Знаю, потім Ви самовіддано захищали Бахмут.
– Авжеж, впродовж двох місяців. У Чернігові стало тихо. І я, відверто кажучи, сам туди напросився, щоб мене відкомандирували у складі 2-ї роти 134 батальйону до Бахмута, адже там було «найгарячіше». Ми стояли за 2 км від ворожих позицій. Проте є ще нульова лінія, то там наші бійці першими вступали в запеклі бої.
Ну, що ж розповісти про Бахмут? Місто майже все зруйноване. Шалені обстріли, постійні «прильоти» на наші позиції… Не просто гаряче, а по-справжньому спекотно, жах! Спочатку було страшно, а потім поступово звикли. Смалять гади – нехай смалять, все одно вийде по-нашому! Ось знову вигулькнув ворожий літак – готується до удару… Проте – ні, я знову живий, і навіть не ушкоджений. Просто диво якесь!
– А Ви віруючий?
– Так. Тож, коли ми отримали повідомлення про російський літак, який заходив через нашу позицію і ось-ось збирався випустити ракету, – я щиро помолився. Дякую Богу, що був тоді поруч зі мною і відвів загрозу!
– Вас атакували «вагнерівці»?
– Авжеж, в основному вони, причому там було повно завербованих «зеків». Оті бандити – буквально якісь «відморожені»: увесь час перли й перли на наші позиції…
Ось і зараз перед очима така картинка: кулі несамовито шматують їхні тіла, вони падають, але тут же, замість загиблих, пруть наступні «зеки», які будуть так само знищені! Та вже далі готується й третя партія смертників…
Це насправді моторошно, що просто на нас лізе хвилями ось таке «гарматне м’ясо»… Не уявляю, як таке взагалі може витримати нормальна людина, коли поруч падали їхні бандити, а вони просто йшли по їхніх трупах – наче якісь роботи! Таке враження, що всі оті «зеки» вживали наркотики…
Якось – тривога: прорвалася ДРГ. І враз за дверима – гамір… «Ох, ну, – думаю, – нарвуся зараз на кулю». Але ж треба подивитися, що там таке. Обережно відчиняю двері – а це наша собака Гера вискочила, радіє життю! Минулося… Мабуть, у мене багато янголів-охоронців на небесах.
У Бахмуті я якось розбив свій мобільний телефон, то чотири дні був зовсім без зв’язку! Але з бойовими завданнями впорався. Єдине – шкода отих пам’ятних знімків, які в тому телефоні залишилися.
Потім я ще захищав Харківщину, охороняв штаб… Там, звісно, було не так спекотно, як у Бахмуті, але ворожі прильоти були. І якщо міномет ще можна якось спрогнозувати, то проти крилатої ракети почуваєшся беззахисним. Тут уже як кому поталанить… Мені, можна сказати, щастило – смерть ніби й бачив, але ми з нею поки що благополучно розминаємося: вона – в один бік, а я – в інший, нам – поки не по дорозі!
Тепер знову повернувся до Чернігова, який уже став для мене рідним. Раніше воював у піхоті, тепер служу водієм-санітаром в медпункті 134-го батальйону.
– Готові воювати до Перемоги?
– Так. Власне, заради цього й пішов на фронт! Дуже хочеться взяти до рук мольберт і почаклувати з фарбами десь на мальовничій природі, створити такий прекрасний, розкішний пейзаж… Але для цього потрібно обов’язково перемогти заклятого ворога. А вже потім будемо відбудовувати наші міста і села, мандрувати, малювати й робити ще багато всяких чудових справ!
– Ви відчували наближення цієї війни. А чи відчуваєте її закінчення?
– Думаю, друге півріччя цього року буде успішнішим для України. Ми, щиро сподіваюся, визволимо Лівобережну Херсонщину, Запорізьку область, а потім – Маріуполь, і наприкінці року активність росіян почне поступово затухати. Звісно, мирний договір цього року офіційно ще не підпишуть. Має здохнути путін, тільки тоді можливі будуть бодай якісь переговори, але все одно це не станеться швидко.
Втім, ми впевнено рухаємося до Перемоги. А нині головне – знищити якомога більше окупантів: чим більше, тим краще. Також важливо нищити їхні танки, літаки, артилерію, склади з боєприпасами, командні пункти…
– Яким, по-Вашому, буде майбутнє росії?
– Катастрофічним. Жодної перспективи в найближчі роки… Причому, я думаю, росіяни поступово втратять усі свої окуповані території і в інших державах, не лише в Україні. Та й сама російська імперія почне розпадатися. Не одразу, але це станеться. Звичайно, росія вже не буде «супердержавою», бо жодну гонку озброєнь зі США та НАТО вона тепер просто не витримає. Сили вже не ті… Однак поранений звір – все одно небезпечний, тому маємо бути завжди наготові поруч із отаким навіженим, брехливим та зажерливим сусідом!
Натомість Україна через деякий час неодмінно вступить у ЄС і НАТО. Ми вже чітко обрали демократичний шлях розвитку і не звернемо з нього. Українці дуже згуртувалися – народ став справжньою нацією.
– Де Ви хочете жити після війни?
– Як це – де? Звісно ж, у Чернігові! Мені тут дуже подобається. Місто – прекрасне, тихе, затишне, зелене, квітуче… Не місто, а справжня казка! Тут – такі мальовничі, чарівні та неймовірні пейзажі, якраз для художника. Тому я тут залишуся. Авжеж, я щиро люблю Чернігів! Працюватиму та малюватиму. Може, після Перемоги оберу хорошу цивільну професію.
Хоча, скільки вже повоювавши, розумію, що адаптуватися до мирного життя буде досить нелегко... Принаймні мої друзі, побувавши в АТО, потім не раз поверталися туди знову – пояснювали: «Тягне, хочеться щось робити, а не просто лише сидіти й чекати…» Тому поживемо – побачимо. Головне – перемогти рашистів! Щоб моя донечка виросла у вільній та незалежній Україні.
– Ви з нею зараз спілкуєтеся? Все гаразд?
– І не тільки по телефону… Вона ж тепер приїжджає до Чернігова – разом із мамою.
– Що малюватимете в післявоєнному Чернігові?
– Пейзажі. Бо це мені найбільше подобається. А тут – така неймовірна краса! Все – чудове, гарне, крім війни. Тому війну я не малюватиму. Не хочу.
Є ще у мене одне дивовижне захоплення – до війни я із задоволенням знімався в різних фільмах та серіалах, художніх і документальних. Звісно, не в головних ролях, адже не маю для цього відповідної освіти, а в «масовках», якихось маленьких, епізодичних ролях. От, наприклад, знявся в історичному фільмі «Захар Беркут».
Це – дуже цікаво! Чарівна атмосфера на знімальному майданчику. Ти щоразу ніби потрапляєш в іншу епоху, перевтілюєшся в іншу людину. Це справді вражає, заворожує…
Втім, до війни, в Чернігові доволі часто знімали кіно. Тож, сподіваюся, ще потраплю коли-небудь і на омріяний кіномайданчик!
Спілкувався Сергій Дзюба
